Now Reading
Для чого жінкам страйкувати?

Для чого жінкам страйкувати?

Якщо прислухатись до мейнстримної думки, просування рівності залишається суто «жіночим» питанням. Так би мовити, «порятунок потопаючої – справа рук самої потопаючої».

Про це, наприклад, говорить Шерил Сендберг у книзі «Включайся: жінки, робота і воля вести за собою». Сендберг – операційна директорка Facebook, колишня очільниця апарату Міністерства фінансів США, колишня бізнес-аналітикиняGoogle. У своїй книзі вона радить жінкам змінити поведінку, аби добитися успіху на роботі – включатись, бути більш впевненою, пробиватися до омріяних посад.

Проте наскільки можливо жінкам із різними соціально-економічними бекграундами бути «включеними» у постійній боротьбі за рівність, перебираючи на себе всю вагу роботи над зміною свого становища?

Замість «включеності» маємо вигорання, почуття провини у власних невдачах, посилення тягаря неоплачуваної роботи для жінок.

Жінки із покоління мілленіалів, яке нібито живе і працює в епоху великих можливостей та емансипації, все ж не відчувають бажаної реалізації в професійному та особистому житті.

Так, жінки зараз більше, аніж будь-коли до того мають доступ до можливостей для самореалізації. Проте розрив в оплаті праці, очікування щодо неоплачуваної домашньої роботи, бар’єри в професійній сфері все ж змушують жінок перепрацьовувати і на робочому місці, і у приватній сфері. Складається враження, що все можливо, і жінки готові працювати понад норму, щоб досягти ідеалу, нав’язуваного суспільством.

Вчувається розчарування у розповідях жінок, які прийняли рішення спершу подбати про кар’єру, а потім створювати сім’ю – розрив у оплаті праці все ж не дозволяє жінкам почуватися впевнено з точки зору фінансів. І навпаки, жінки, які вирішують створити сім’ю, а згодом зайнятися кар’єрою, стикаються з дискримінацією під час процесу прийняття на роботу. А жінки, які вирішили жити без дітей, постійно потерпають від суспільного осуду, і їм з власного досвіду стає зрозуміло, що ані амбіції, ані старанність в роботі, і навіть повна віддача справі не є запорукою успіху. ЛБТ-жінкам у сфері праці ще сутужніше, адже їх проблеми є невидимими і у суспільстві, і у політичному дискурсі. От і маємо ситуацію, де на законодавчому рівні щодо забезпечення прав жінок нібито все й відносно непогано, але реальність уже досить довго наздоганяє те бачення рівності, яке озвучується законодавством України та нашими міжнародними домовленостями.

Не спрацьовує заклик «включитися» і через те, що в суспільстві надають перевагу традиційно чоловічим якостям – агресивності, впевненості, готовності до конфлікту.

Коли гуру самовдосконалення пропонують жінкам «змінити свою поведінку, щоб змінити світ», йдеться про наближення до ідеалу традиційно маскулінної поведінки. У «жіночих» якостях, як-от співпереживання, дипломатичність, увага до колективного блага не вбачають цінності. Проте і цінність, і сила впливу у традиційно «жіночих» якостях таки є – і з поступовою деіндустріалізацією економіки ці якості ставатимуть все важливішими.

І останнє – жінкам в Україні складно «включитись» через політику жорсткої економії, громадське несприйняття соціально орієнтованих реформ, таврування їх «популістськими». Згідно з міжнародними експертами, політика жорсткої економії найбільш негативно позначається на становищі жінок.

Незалежний експерт з питань зовнішнього боргу, інших фінансових зобов’язань та прав людини Хуан Пабло Богославський дає наступну оцінку політиці жорсткої економії:

«З різних форм нерівності на ринку праці, неоплачувана робота, виконувана жінками, часто не враховується при розробці законопроектів та економічних реформ. Дискримінаційна економічна політика не може бути виправдана на основі необхідності досягнення макроекономічних цілей і без урахування прав жінок і гендерної рівності”.

See Also

Що ж залишається робити, коли жінок все ж сегрегують і залишають один на один із «жіночими» питаннями? (Хоча нерівність, до речі, негативно впливає і на становище чоловіків). Оскільки існує подібна апріорна сегрегація, залишається скористатися ситуацією – об’єднуватися в профспілки, асоціації та організації для того, щоб захистити свої права, слідуючи заклику лідерів та лідерок суспільної думки «покладатися на себе».

Страйки та протести залишаються ефективним форматом підвищення видимості жінок та «жіночих проблем» у суспільстві. Окрім цього, кожен/кожна може долучитися до феміністичного просвітництва та адвокації через соціальні мережі, в колах друзів, знайомих. Через протести, страйки та акції жінки та союзники-чоловіки потенційно матимуть змогу висловити та вдосконалити свою позицію, донести її до широкого загалу.

Згадаймо приклад Ісландії. Одного дня у 1975 році практично всі жінки Ісландії долучились до масового страйку та відмовились виконувати неоплачувану домашню роботу, щоб таким чином продемонструвати свою присутність і свою значимість для суспільства. І тепер, сорок п’ять років потому, Ісландія очолює ледь не всі рейтинги гендерної рівності та має найменший гендерний розрив у оплаті праці.

Співпраця між існуючими об’єднаннями важлива для того, щоб протидіяти мейнстримному дискурсу та показувати реальні історії жінок в українському контексті. Важливо досягти консенсусу щодо ключових соціально-економічних питань – яка позиція спільноти щодо законопроектів, що стосуються сфери праці та чого, власне, прагнуть жінки, голос яких не представлений ні у феміністичній спільноті, ні в політичному дискурсі.

Має сенс шукати союзниць саме у сфері праці – сегрегація ринку праці і досі існує, а це значить, що у певних галузях переважно залучені жінки. Це є можливістю для створення професійних об’єднань та децентралізації зусиль щодо просування рівності.

Якщо ви все ж вирішили створити профспілку, але не знаєте, яким чином це зробити – звертайтесь до ГО «Трудові ініціативи». Ми радо надамо безкоштовну консультацію – звертайтесь за телефонами +38-063-363-64-74+38-066-839-17-75, або пишіть нам на info@trudovi.org.